Деталі

Літопис кафедри починається з 1936 року, коли ви­никла потреба у підвищенні кваліфікації лікарів-хірургів загального профілю, адже країна готувалася й до війни, а війна, як сказав геніальний Микола Пирогов, — це епідемія травми.

Першим завідувачем кафедри (1936—1955), створеної на базі Київської обласної лікарні, був обраний видат­ний український хірург професор Михайло Сидорович Коломійченко, який першим в Україні здійснив складні пластичні операції зі створення штучного стравоходу з тонкої та товстої кишки. Упродовж свого трудового жит­тя він виконав понад 30 тисяч різноманітних операцій.

З цього і розпочалася славетна послідовність, упро­довж п’яти поколінь передачі хірургічної спадщини, накопиченого наукового й практичного досвіду у ви­рішенні складних клінічних ситуацій.

КОЛОМІЙЧЕНКО Михайло Сидорович

(07.11.1892-30.05.1973)

Заслужений діяч науки України (1954), професор (1936, без захисту докторської дисертації за цикл наукових праць). У 1919 році закінчив медичний факультет Київського університету. Учень професорів Є.Г. Черняховського та М.М. Волковича, академіка О.П. Кримова.

Автор понад 150 наукових праць, зокрема п’яти монографій. Наукові напрями: хірургія стравоходу, шлунку, підшлункової залози, невідкладна допомога.

Учасник Великої Вітчизняної війни. Головний хірург 24-ї, 58-ї та 8-ї гвардійських армій. Нагороджений двома орденами Леніна, двома орденами Бойового Червоного Прапора, ордєнами Вітчизняної війни I і II ступеня, Жовтневої революції, орденом «Знак пошани» та багатьма медалями. Головний хірург МОЗ України, голова Наукового товариства хірургів України, президент Українського відділення товариства «Україна—Австрія».

Народився в місті Шпола, що на Черкащині, в бага­тодітній селянській родині, яка подарувала українській науці трьох професорів, зокрема й Олексія Сидоровича Коломійченка, видатного хірурга-оториноларинголога, лауреата Ленінської премії, члена-кореспондента АН України, засновника Інституту отоларингології, який носить його ім’я.

Закінчив медичний факультет Університету Св. Воло­димира в 1919 році. Роки навчання припали на лихоліття Першої світової війни та громадянських зрушень. За спо­гадами П.Ю. Заблудовського, саме Михайло Коломійчен- ко в цих випробуваннях виявив неабиякий патріотизм та дипломатичний хист, зберігши україномовний цикл ви­кладання в новоствореному Українському університеті з утворенням медичного факультету. Як хірург і палкий патріот України, співпрацював з медичними установами УНР, а надалі — УРСР. З 20-х років працював у Київсько­му медичному інституті, вдосконалюючись на кафедрах та в клініках своїх видатних учителів та науковому медичному товаристві, очолюваному академіком О.О. Богомольцем.

У 1933 році одним із перших в СРСР успішно виконав 32 реконструктивні операції з приводу панцирного серця, розробивши способи хірургічного лікування адгезивного перикардиту, сім разів рятував хворих з пораненнями серця, наслідуючи свого вчителя — засновника серцево-судинної хірургії в Україні Є.Г. Черняховського, який на початку XX століття вперше у Києві ушив рану серця.

Михайло Сидорович Коломійченко — один із піонерів у реконструктивній хірургії стравоходу з приводу опіків, поранень та пухлин, який 87 разів застосував оригінальну методику поновлення стравоходу з тонкої та товстої кишки. Цей досвід належить до анналів світової хірургії.

Особливе місце в роботі кафедри — як за часів М. Коломійченка, так і понині — займають клінічні зусилля та винаходи з подоланім гострої кишкової непрохідності. Вдосконалюючи ці комплексні технології, Михайло Сидорович детально вивчив та проаналізував 5 тисяч випадків кишкової непрохідності. Саме здобутки вченого стали підставою для створення вже за наших часів на кафедральній базі Київського міського центру лікування хворих з гострою непрохідністю кишкового тракту.

Клініцист великих знань та обдарування, Михайло Сидорович був хірургом найвищого класу. Саме він обгрунтував принципи консервативного лікування кардіоспазму, застосувавши винайдений ним для цього інструментарій. Ці новаторські роботи були високо оцінені в радянській хірургії того часу, а напрям вдосконалювався з його бойовим побратимом академіком Борисом Васильовичем Петровським, який повоєнні роки майже чверть сторіччя був міністром охорони здоров’я СРСР і директором Московського НДІ клінічної та експериментальної хірургії.

Роботу кафедри з підготовки медичних кадрів у 1941 році перервала війна. Більшість лікарів кафедри перебувала на фронті, виявляючи мужність та героїзм.
У боях загинув асистент кафедри Б.М. Медведев.
У 1947 році кафедра відновила свою діяльність у складі Київського інституту вдосконалення лікарів. На той час на кафедрі працювали доцент З.М. Кантор та асистент Д.Н. Мазор. У 1953 році посади асистентів по закінченні клінічної ординатури обійняли А.Н. Назаренко та П.С. Огій.

З вересня по жовтень 1958 року, у зв’язку з обранням професора М.С. Коломійченка завідувачем ка­федри хірургії Київського медичного інституту, кафедру тимчасово очолював доцент З.М. Кантор.

БРАТУСЬ Василь Дмитрович

(26.12.1916-11.10.2008)

Заслужений діяч науки і техніки України, доктор медичних наук, професор (1963), член-кореспондент НАН і НАМН України (1972), лауреат Державної премії України (1981), лауреат премії АН України імені О.О. Богомольця (1969). У 1940 році закінчив Куйбишевську військово-медичну академію, у 1962 захистив докторську дисертацію на тему: «Хірургічне лікування термічних опіків».

Учень професорів М.Н. Ахутіна та М.С. Коломійченка. Учасник Великої Вітчизняної війни. Нагородже­ний орденами Леніна, Трудового Червоного Прапора, Жовтневої революції, Червоної Зірки, Вітчизняної вій­ни та багатьма медалями.

Директор Київського інституту удосконалення лі­карів (1957—1959). Завідувач кафедри хірургії стомато­логічного факультету Київського медичного інституту (1964—1984), ректор КМІ (1959—1966). Міністр охоро­ни здоровая (1954-1956, 1968-1975).

Науковий шлях В.Д. Братуся є прикладом відданості хірургії. Свого фаху він не полишав, перебуваючи на високих державних посадах. Зробив видатний внесок у невідкладну абдомінальну хірургію та комбустіологію. У 1962 році захистив докторську дисертацію на тему «Хі­рургічне лікування термічних опіків». Є автором понад 400 друкованих праць, серед яких 11 монографій, при­свячених лікуванню кровотеч при виразковій хворобі шлунку, практичній комбустіології, проблемам інтен­сивної терапії, вдосконаленню системи медичної до­помоги, історії медицини. Організував низку науково- дослідних інститутів. У 1981 році створив перший в Україні спеціалізований центр невідкладної допомоги при шлунково-кишкових кровотечах, в якому за його участю успішно проліковано понад ЗО тисяч хворих.

Василь Дмитрович створив власну хірургічну школу. Під його керівництвом захищено 4 докторських і 12 канди­датських дисертацій. За його ініціативи на 13-й сесії ООН 1959 рік був оголошений Міжнародним роком здоров’я, що сприяло розвитку профілактичної медицини. Традиції кафедри гідно продовжує головний хірург МОЗ України, член-кор. НАМН України, професор П.Д. Фомін.

Наукова досконалість Василя Дмитровича Братуся, його етична та наукова бездоганність, педагогічні принципи, досвід військового хірурга відіграють непересічну роль у роботі кафедри, її клінічному кредо. 2006 року у «Віснику НАН України» був надрукований ювілейний огляд «90-річчя члена-кореспондента НАН України В.Д. Братуся». Варто навести ці рядки:

«26 грудня виповнилося 90 роїсів знаному вченому в галузі медицини, члену-кореспонденту НАН України Василеві Дмитровичу Братусю. В.Д. Братусь народився в 1916 році у селищі Дашковському Актюбинського району Казахстану, у великій родині хліборобів, де було восьмеро дітей. З дитинства не цурався усякої праці, допомагав батькам у їхніх трудах, вчився не пасувати у складних життєвих обставинах. А їх на довгому життєвому шляху Василя Дмитровича було чимало».

У 30 роках доля привела його до Києва. Тут Василь Братусь закінчив спочатку технікум, а згодом вступив до Київського медичного інституту. В 1939 році став слухачем Куйбишевської військово-медичної академії. З перших днів фінської війни служив лікарем у лижному батальйоні. З початком Великої Вітчизняної його мобілізують на Ленінградський фронт. Працює хірургом у медсанбаті, багато оперує, набуває цінного досвіду роботи в екстремальних умовах. З військовим госпіталем хірург В.Д. Братусь пройшов всю Європу, врятував життя тисячам бійців. Закінчив війну провідним хірургом армійського госпіталю в Празі. Останньою його операцією під час війни був порятунок двох німецьких дітей, що постраждали від вибуху фауст-патрона.

Довгий життєвий і науковий шлях ВД. Братуся є яскравим прикладом служіння державі і багатостраждальному українському народу.

АКІМОВ Василь Йосипович

(1902-1964)

У 1930 році закінчив Одеський медичний інститут, у 1950 захистив докторську дисертацію на тему «Нерви щитовидної залози». Професор з 1954 року.

Автор понад 100 наукових праць, зокрема двох мо­нографій. Основні наукові дослідження присвячені проблемам хірургічної ендокринології та невідкладної хірургії черевної порожнини.

Учасник Великої Вітчизняної війни. Провідний хі­рург медсанбату та хірургічного госпіталю 1-ї лінії. На­городжений орденами Вітчизняної війни І та II ступе­ня, Червоної Зірки, медалями.

Оцінюючи таку коротку життєву стезю Василя Йо­сиповича Акімова, вихованця хірургічних шкіл Оде­си, відчуваємо його особливий вплив на принципи розвитку кафедри як осередка невідкладної хірургії. Шестирічний період керування професором Акімо- вим постає справжнім проривом у клінічних шукан­нях кафедри, адже Василь Йосипович був блискучим хірургом-віртуозом.

До професорського звання В. Акімов прийшов до­свідченим лікарем та педагогом. Як хірург передової лі­нії, він урятував тисячі поранених під час війни, про що свідчать високі військові нагороди та успішні операції в польових умовах. Він був глибоким знавцем торакаль- ної та протишокової терапії.

У мирний час на кафедрі хірургії №1 Василь Йоси­пович приділяв особливу увагу питанням тиреотокси­козу та його хірургічному лікуванню, що ґрунтувалося, зокрема, на матеріалах його докторської дисертації. Під його керівництвом захищено дві докторські та 10 кан­дидатських дисертацій. Потенціал В. Акімова як учено­го сприяв розробці фахівцями кафедри питань топічної діагностики виразок шлунку.

Таким чином, можна зазначити, що внесок Василя Йосиповича Акімова в науковий літопис кафедри є глибоким і значущим. Це розвиток, услід за М.С. Коломійченком, який розробив аспекти хірургічного лікування хвороби Іценка-Кушинга, ендокринної хірургії і, паралельно з В.Д. Братусем, ургентної шлунково-кишкової хірургії.

СКРИПНИЧЕНКО Дмитро Федорович

(20.08.1921-18.09.1994)

Лауреат Державної премії України (1986), доктор медичних наук (1956), професор (1957). У 1943 році за­кінчив Ленінградську військово-медичну академію, у 1956-му захистив докторську дисертацію на тему «Хі­рургічне лікування бронхоектатичної хвороби». Учень професора В.І. Стручкова.

Автор понад 300 наукових праць, зокрема 20 моно­графій. Наукові напрями: торакальна хірургія, хірургія органів черевної порожнини, судинна хірургія, ендокринна хірургія, хірургія щитовидної залози, організа­ція хірургічної допомоги. Під його керівництвом ви­конано три докторські та 34 кандидатські дисертації. Учні — професори Д.І. Кривицький, М.Ф. Мазурик, В.І. Мамчич, М.М. Шевнюк, К.А. Циберне.

Учасник Великої Вітчизняної війни. Головний хірург і начальник медичної служби з’єднання партизанських за­гонів під командуванням С.А. Ковпака і П.П. Вершигори (1943—1944), помічник начальника і хірург евакопункту 1-го Білоруського фронту (1944), начальник гарнізонного хірургічного відділення (Сталінград, 1944—1945).

Нагороджений орденами Леніна, Вітчизняної війни І ступеня, орденом «Знак пошани», Віртуті Мілітарі (Поль­ща), медалями. Член Міжнародної асоціації хірургів.

Після захисту докторської дисертації очолив кафе­дру хірургії №2 Київського інституту вдосконалення лі­карів на базі Київської обласної лікарні, обійняв посаду професора.

Постать Дмитра Федоровича Скрипниченка на тлі історії кафедри постає глибоко зворушливою і водно­час символічною й повчальною. Як М. Коломійченко, В. Братусь, В. Акімов, професор Скрипниченко — до­свідчений військовий хірург, і, до речі, за віком най­молодший у цій славній когорті. Адже воїни 20-х ро­ків народження становили хребет і нерв цих кривавих війн, і живими, хоча здебільшого ушкодженими, повернулися додому. До цього героїчного покоління на­лежить і Скрипниченко. Після закінчення військово- медичної академії в Ленінграді, найвищої школи су­часної військово-польової хірургії, 23-річний хірург десантується в партизанські з’єднання в тилу ворога на знемагаючій в окупації Україні.

Після фронтового хірургічного досвіду він відчував: вправність хірурга завжди стає прологом до подаль­ших шукань, бо хоча війна і є епідемією травми, умови мирних десятиліть — також невідкладний виклик для справжнього хірурга.

В тридцять років Дмитро Федорович захищає канди­датську дисертацію, а через п’ять років — докторську. Його обирають завідувачем кафедри факультетської хі­рургії Київського медичного інституту. Тема дисертації — «Хірургічне лікування бронхоектатичної хвороби» — свідчить про те, що професор Скрипниченко перебуває на провідних рубежах хірургії. Адже це основний піс­лявоєнний напрям, на якому працюють М.М. Амосов, І.П. Дєдков, О.О. Шалімов, О.М. Авілова, К.К. Березовський, Г.Г. Горовенко, В.М. Савич, Л.К. Богуш, інші видатні торакальні хірурги.

1959 року його призначають головним хірургом МОЗ України, він очолює кафедру хірургії стоматологічного факультету Київського медичного інституту, а з 1964-го керує кафедрою хірургії №1 КДІУЛ. Член Міжнародної асоціації хірургів.

Досвідчений торакальний хірург (лікування легене­вого туберкульозу, нагноєних процесів, бронхоектатич­ної хвороби, ехінококозу) Дмитро Федорович Скрипниченко, як головний хірург України, приділяє особливу увагу абдомінальній хірургії (перитоніти, перфоративні виразки, жовчно-кам’яна хвороба).

Учений постає лідером і в застосуванні антикоагу­лянтів у хірургії, насамперед — в профілактиці тромбоемболії легеневої артерії. Та вінцем його хірургічної кар’єри є розвиток хірургічної ендокринології. Він ви­конав понад 5 тисяч операцій на щитовидній залозі, ви­дав 30 публікацій і дві монографії, присвячені аспектам міастенії. Володіючи філігранною технікою операцій на наднирниках, Дмитро Федорович блискуче лікував не лише міастенію, а й, застосовуючи комбіновані спосо­би, облітеруючий артеріоз. Не втратили значення його пропозиції та технології щодо хірургічного лікування гнійних захворювань кості. Це приклади великого хірургічного мистецтва.

Життєвий шлях Дмитра Федоровича Скрипниченка відповідає девізу: «Рятуючи інших, палаю сам». Високі урядові нагороди кількох країн хірург розглядав як людські сподівання на обраний фах і працював самовіддано й невтомно. Ясна річ, це — лише окремі штрихи його непересічної особистості. У становленні кафедри хірургії №1 НМАПО професор Скрипниченко постає гідним продовжувачем здобутків видатних попередників. Водночас сам він сприяв перетворенню цього осередку планової та ургентної хірургії на дивовижний хірургічний ансамбль. Наш обов’язок — примножувати традиції, погляди, життєві та наукові імперативи лицаря сучасної хірургії, героя війни та миру, професора Скрипниченка.

Радзіховський Анатолій Павлович — доктор медичних наук, професор кафедри загальної та невідкладної хірургії НУОЗ України імені П. Л. Шупика.

Завідувач кафедри з 1989 по 2015 рр.

Народився 20 лютого 1942 року в місті Тальне Черкаської області, в багатодітній сім’ї. У 1970 році закінчив Київський медичний інститут ім. О.О. Богомольця. З 1970 по 1974 рік працював хірургом у київських міських лікарнях.

Протягом 1974-1989 років пройшов шлях від молодшого, старшого наукового співробітника до завідувача відділом Київського НДІ клінічної та експериментальної хірургії. Доктор медичних наук (1986), професор (1992), заслужений діяч науки і техніки України (1996), заслужений художник України (1993), академік Української академії наук (1993), Академії інженерних наук України (1995), Міжнародної академії комп’ютерних наук і систем (2009), Російської академії проблем безпеки, оборони та правопорядку (2006), почесний академік Національних академій : педагогічних наук Укранїни лауреат Державної премії України (1986), Всеукраїнських премій — «Визнання» (2002), «Золотий Орфей» (2004), імені Платона (2005);медичний олімп (2006)о міжнародних премій — «Дружба» (2002), імені Михайла Ломоносова (2007) та імені Віктора Глушкова (2008). Член Вченої ради НМУОЗ імені П.Л. Шупика, член Спеціалізованої вченої ради із захисту кандидатських і докторських дисертацій за фахом «Хірургія», член президії правління Асоціації хірургів України, член редакційних колегій журналів «Клінічна хірургія», «Український медичний часопис», «Шпитальна хірургія», «Військова медицина», «Хірургія України», «Пластична хірургія», «Медичний всесвіт», «Мистецтво лікування», член Генеральної колегії міжнародного Антикримінального і антитерористичного комітету (МААК) зі спеціальним званням — генерал армії, член Президії правління Українського фонду культури, член президії правління асоціації «Україна — Світ», президент Товариства «Україна — Хорватія», член Національної спілки художників України та член Національної спілки письменників України.

Анатолій Павлович Радзіховський є автором і співавтором 560 наукових праць, зокрема 48 монографій і керівництв, двох двотомних хірургічних атласів, словника, 52 авторських свідоцтв та патентів, 15 методичних рекомендацій. Наукові напрями його діяльності присвячені проблемам хірургічної гастроентерології, гепатології, панкреатології, лімфології, порушенням імунітету в умовах радіаційного впливу, екології. За сорок років хірургічної діяльності виконав близько 25 тисяч операцій, розробив методики низки оригінальних операцій на печінці, жовчних шляхах та підшлунковій залозі. Створив хірургічну школу. Під його керівництвом виконано 5 докторських та 13 кандидатських дисертацій. Зберігаючи лікувальні, наукові та педагогічні традиції кафедри, він впроваджує новітні напрями досліджень хірургічної школи академіка О.О. Шалімова.

Серед відомих його монографій — «Атлас операций на печени, желчевыводящих путях, поджелудочной железе и кишечнике» (1979); На міжнародій висьавці в Лейпцігу (1980р) нагороджений срібною медаллю; «Хирургия печени» (1985); «Свищи поджелудочной железы» (1987); «Лимфогенная детоксикация» (1989); «Острый панкреатит и его осложнения» (1990); «Хирургия поджелудочной железы» (1998); «Рак підшлункової залози та периампулярної зони» (2001); «Релапаротомія» (2001) «Атлас операций на органах пищеварения» (2003, I т., 2005, II т.); На міднародній виставці книги у (2006) в м.Києві нагородженний дипломом «Краща книга України».

За плідну багаторічну працю в галузі охорони здоров’я, науки, культури, мистецтва та особливі заслуги перед українським народом Анатолій Павлович нагороджений багатьма вітчизняними та іноземними орденами й відзнаками, серед них ордени: «За заслуги» III ступеня (1998), ІІ Ступеня (2018) святого Князя Володимира III ст. (1999), II ст. (2000), І ст. (2002), орден Петра Великого (2006, Росія), Миколи Пирогова (2007, Росія), Михайла Ломоносова (2008, Росія), Велика Перемога (2008, Росія)*, Архістратига Міхаїпа (2002), Христа Спасителя (2002), Мальтійський орден Госпігальєрів (2003, Греція), Покрови (2004), орденом «Дружба» (2006), вищим орденом МААК «Лицар Вітчизни» (2007), Станіслова II ст., двічі — золотою зіркою «Герой козацького народу» (2009, 2011), почестним званням “Народний герой України” (2020), Почестними відзнаками міністерства оброни, Київського міського голови, Українського фонду культури, асоціації хірургів України-медаллю академіка О.О,Шалімова, орденом «Золоте серце» (Азербайджан 2011) та ін. Має почесні грамоти Верховної Ради України (2005), Кабінету Міністрів України (2002), Міністерства охорони здоров’я України (2006), Міністерства культури України (2007), президентів Хорватії (2001) і Азербайджану (2010). Є відмінником охорони здоров’я (1984), відмінником освіти (2004), Винахідник СРСР (1986).

В особі Анатолія Павловича Радзіховського медичне покликання поєдналося з яскравим художнім хистом. Цей рідкісний симбіоз талантів спричинився до становлення його як видатного наукового медичного графіка. Цей жанр, що корінням сягає творчості великого Леонардо, в різні часи розвивали видатні хірурги Ілля Васильович Буяльський, Микола Іванович Пирогов, Валентин Феліксович Войно-Ясенецький.

Навчальні посібники та монографії з хірургії, ілюстровані ним, посідають почесне місце в науковому доробку української хірургії. Особливо слід відзначити два двотомні хірургічні атласи, створені у співавторстві з академіком О. Шалімовим, що узагальнили передовий досвід вітчизняної та світової медицини. Так, «Атлас операций на органах пищеварения» у 2-х томах одразу після виходу в світ став бібліографічною рідкістю. Адже його використовують сьогодні в своїй практиці й удосконаленні провідні хірурги всіх розвинених країн. Як медичний науковий графік, Радзіховський розпочав свою візію з ілюстрування монографій Т.М. Матяшина «Пластика стравоходу товстою кишкою» (1971) та «Ускладнення апендектомії» (1973).

Поряд з науковою графікою Анатолій Павлович чимало часу присвячує й живопису. Він є автором більше 350 живописних та графічних творів, які експонувалися на 26 персональних, а також багатьох міжнародних художніх виставках.

Анатолій Радзіховських автор ряду публіцистичних, літературно-художніх і поетичних видать «Человечество против человека» (2002); «Счастье жить» (2002); «Общая патология человека» (2006); «Дарую счастья Жить» (2012); «Спалах Болю» (2017); Палітра почуттів (2019, 2020); «Слово поета безсмертне (2021), а також повістей і оповідань: «Дума про батьків» (2017), «Штрихи до портрету Вчитля- Академіка О.О.Шалімова» (2018), «Щасливий шеврон» (Про В.Д.Братуся)(2019) а також нариси про професорів: В.Й.Акімова М.І Коломійченко, Д.Ф. Скрипниченка, В.В.Крижевського, так історичні розвідки про Національну академію післядипломної освіти імені П. Л. Шупика (1996).

За творчі досягнення в літературі і образотворчому мистецтві був нагородженний престижими іменними преміямі, золотою медаллю Національної академії містецв України, почесними грамотами міністерства культури, національних спілок: художників і пісьменників України, а також почесною відзнакою НСП України.

З грудня 2015 року завідувачем кафедри призначений доктор медичних наук, професор Вадим Віталійович Крижевський.

 

Останнє оновлення: 15 лист. 2022