Після 1 квітня в Україні – парад медичних новин. Що не день, то потрясіння – десь на межі закриття опинилася лікарня, десь зменшилися зарплати у медичних працівників. Лікарям-інтернам це «не загрожує» – про те, що їм потрібно платити зарплату, взагалі забули. У новостворених підприємствах їм також не раді – зайві витрати і клопоти. Ще хтось вірить у те, що після таких «тестів на виживання» молоді лікарі залишатимуться в Україні?
ВЗ Чому так сталося, що інтерни можуть залишитися без заробітної плати? Хто має її виплачувати?
– Я вважаю, що згадана проблема з виплатами – виключно організаційна. При плануванні Державного бюджету на 2020 рік, мабуть, просто забули про зарплату інтернів другого та третього років навчання – відповідні кошти не передбачили ні у субвенціях регіонам, ні в місцевих бюджетах. Хоча згідно з чинними нормативними актами вони мають отримувати зарплату в закладах охорони здоров’я. Натомість передбачалося, що зарплату інтернам нового набору під час їх перебування на посадах лікарів-інтернів на базах стажування платитимуть вже заклади вищої освіти. Академія ще не отримувала від МОЗ коштів на ці потреби. Однак ми порахували: аби щомісяця перераховувати заробітну плату нашим інтернам, які перебувають на базах стажування (а це сотні закладів охорони здоров’я по всій країні), необхідно мінімум удвічі збільшити чисельність штату бухгалтерії академії. Та й взагалі незрозуміло, якими ресурсами заклад освіти контролюватиме процес навчання й табелювання інтернів у віддалених лікарнях, за який відповідають департаменти охорони здоров’я облдержадміністрацій?
Тож зарплату інтерну мусить платити роботодавець, тобто база стажування, куди згідно з чинним положенням про інтернатуру, зараховується випускник медичного університету на посаду лікаря-інтерна (згідно з наказом керівника закладу). Також я вважаю, що кошти на оплату праці інтернів мають бути виділені з Держбюджету, за окремою бюджетною програмою, і передані в регіони з метою цільового використання.
ВЗ Як ви ставитеся до реформаторської ідеї скоротити терміни навчання в інтернатурі за деякими спеціальностями, в тому числі й очної її складової?
– Терміни навчання в інтернатурі за кожною спеціалізацією мають бути такими, аби лікар не відчував себе юридично і психологічно недосконалим у сучасному світі й зміг би якісно виконувати свої професійні обов’язки. А також аби системи охорони здоров’я розвинених країн не вважали його недонавченим і визнавали його сертифікат спеціаліста.
Нині тривалість навчання в інтернатурі в Україні значно коротша, ніж у країнах Європи чи США. До того ж у нас немає резидентури, хоча з 2014 року в Законі України «Про вищу освіту» така форма навчання лікарів передбачена. Тому ще більше скорочувати терміни навчання в інтернатурі зовсім недоцільно. Особливо це стосується очної її складової. А саме таку «новацію» ініціювало керівництво МОЗ за попередньої влади. При цьому ініціатори згаданих змін не врахували: очна інтернатура може бути нетривалою лише тоді, коли заочна проходить в університетській клініці чи на клінічній базі кафедри, де інтерн вдень і вночі має можливість комунікувати з професійними педагогами, клініцистами.
Коли ж заочна інтернатура відбувається у якійсь лікарні, яка на сьогодні взагалі не є закладом охорони здоров’я, а перетворилася на підприємство (тож визнаймо відверто, інтерн там нікому не потрібен, бо «заважає» заробляти гроші у НСЗУ), тоді потрібно мати достатньо часу для очного циклу на кафедрі, для дійсно клінічного навчання, підготовки хоча б до ліцензійного іспиту «Крок-3».
ВЗ Чи врятують від дефіциту практичного навчання симуляційні технології?
– Симуляційні технології, яких, до речі, ще немає у вітчизняних закладах освіти у достатньому діапазоні, все одно не забезпечать набуття усіх лікарських компетенцій. Не станеться цього і в далекому майбутньому. В усьому світі інтерни навчаються на базі лікарень, під керівництвом досвідчених фахівців, виконують необхідні маніпуляції, ведуть хворих, породіль, інших пацієнтів, вчаться швидко приймати рішення, комунікувати у колективі, з пацієнтами та їх родичами тощо. Відтак у нашій державі необхідно легітимізувати процес клінічного навчання.
Для цього ми пропонуємо терміново внести доповнення до Законів України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» та «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення», а також до постанови Кабінету Міністрів України від 25.04.18 №411 «Деякі питання електронної системи охорони здоров’я», які б забезпечили право лікарів-інтернів надавати медичну допомогу. А заодно й науково-педагогічних працівників клінічних кафедр та аспірантів, про яких колишні реформатори забули. Відповідні пропозиції від ректорів вищих медичних закладів освіти нещодавно подані до МОЗ. Без змін чинного законодавства та підзаконних нормативних актів проблему не вирішити. Адже ще не скоро всі медичні виші та заклади медичної післядипломної освіти в Україні матимуть власні потужні багатопрофільні університетські клініки, де здебільшого навчатимуться інтерни й резиденти.