Сьогодні на Сторінках історії багатопрофільний хірург, учений, талановитий клініцист, педагог, організатор охорони здоров’я, видатний представник вітчизняної медицини, її історик — Михайло Сидорович Коломійченко.

Михайло Сидорович народився 19 листопада 1892 року у м. Шпола Київської губернії в багатодітній селянській родині.

Про його малу батьківщину — Шполу — невеличке колоритне містечко, що потопає в зелені, в енциклопедичному словнику написано лише два рядки: «Районний центр у Черкаській області. Залізнична станція. Харчові підприємства, швейна фабрика». Але Михайло Сидорович та його брат Олексій до маленької Шполи ставилися з великою синівською любов’ю. Багато років праці вони віддали Шполянській районній лікарні, багато сил і коштів вклали.

Родина Коломієць-­Коломійченко (як було записано в тодішніх документах) була великою (18 дітей) та дружною.

Мати, Олена Оксентіївна, прищеплювала дітям любов до знань, наполягала на здобутті освіти. Початкову освіту М.С. Коломійченко здобув у двохкласній школі. У 1912 р. він закінчив Київську фельдшерську школу. За два роки після складання екстерном екзаменів за середню школу отримав атестат.

Із часом до Києва потрапили ще двоє братів Коломійченків — Іван та Олексій. Переїзд врятував їм життя, оскільки внаслідок голодомору та репресій 30­х років більшість родини загинула.

Кілька слів про одного з братів Михайла Сидоровича — Олексія Сидоровича, який, маючи проблеми зі слухом, зумів здобути прекрасну освіту, став відомим ученим, створив українську школу оториноларингології, засновав науково­дослідний інститут оториноларингології. Його роботи присвячені проблемам новоутворень вуха, горла й носа, отосклерозу, вдосконаленню операцій, що поліпшують слух, тощо.

Олексій Сидорович цікавився кібернетикою і біохімією, застосовував ультразвук і лазерне випромінювання. Запрошував до співпраці інженерів­-акустиків для використання на практиці принципу резонансу. Разом із слюсарем­-лекальником особисто розробляв і виготовляв інструментарій для вирішення проблем глухонімих людей.

Про двох славетних українських медиків, які були прикладом відданості своїй благородній справі, гуманним принципам лікування, які пройшли складний шлях від бідної селянської родини до високих професорських звань, написано багато.

У книзі Олександра Грандо «Подорож у минуле медицини» братам Коломійченкам присвячений окремий розділ. «Дивлячись на братів Коломійченків — цих двох маститих професорів, важко було розгледіти в них колишніх селянських хлопців з містечка Шпола Черкаської області, які подолали нелегкий шлях свого становлення. Це були солідні метри, навчені величезним досвідом. Навіть своїм зовнішнім виглядом, своєю імпозантністю і бездоганним смаком в одязі вони привертали до себе увагу, не говорячи вже про добру і надзвичайно приємну «коломійченську» посмішку, яка приваблювала до них кожного, хто з ними коли­-небудь спілкувався. Це були люди високої культури та різнобічних інтересів. Проте основною їхньою якістю було відчуття високої моральної відповідальності перед хворими».

У 1915 р. Михайло Коломійченко вступив на медичний факультет Університету Святого Володимира. Навчаючись там, він працював фельдшером у Залізничній, а потім Олександрівській лікарні Києва.

Успішно закінчивши навчання у 1919 році, він обрав своєю спеціальністю хірургію, якій і присвятив усе життя.

Учителями Коломійченка були видатні українські хірурги — професор Євген Черняхівський, професор Микола Маркіянович Волкович, академік Олексій Петрович Кримов.

Після закінчення університету Михайло Сидорович працював хірургом фронтового шпиталю. На фронті він захворів на тиф і в 1920 р. був демобілізований.

Подальша діяльність М.С. Коломійченка нерозривно пов’язана з Київським медичним інститутом, у якому він почав працювати з 1920 р., пройшовши шлях від ординатора до професора, завідуючого кафедрою хірургії.

З 1920 по 1929 р. Михайло Сидорович одночасно працював головним лікарем першої залізничної лікарні, був обраний заступником голови Всеукраїнського бюро лікарської секції профспілки «Медсантруд». За його активної участю в Києві організовується Єдине наукове медичне товариство, яке очолює О.О. Богомолець. Генеральним секретарем товариства протягом багатьох років обирався М.С. Коломійченко.

Із 1930 р. Михайло Сидорович був заступником ректора Київського медичного інституту, керував його науково­навчальною частиною.

В 1935 р. він зайняв посаду заступника директора з наукової та навчальної частини Київського інституту удосконалення лікарів , а в 1936 р. став завідувачем 2-­ї кафедри хірургії.

Наукові дослідження Михайла Сидоровича в цей період у першу чергу були спрямовані на розробку питань хірургії серця.

Професор Петро Олександрович Герцен писав: «Два органи є для широкої хірургії недоступними вершинами — стравохід і серце». М.С. Коломійченко піднявся і на ці вершини. Він робив пластику стравоходу й оперував серце.

У 1933 р. він першим в Україні (і одним із перших у Радянському Союзі) провів операцію з приводу панцирного серця, запропонував та розробив екстраплевральний доступ до серця, проводив ґрунтовні експериментальні дослідження щодо хірургічного лікування злукових перикардитів. У 1956 році М.С. Коломійченко прооперував уже 20 таких хворих — це найбільший досвід в Україні.

У 1935 р. М.С. Коломійченко успішно прооперував хворого з тяжким пораненням серця, а потім узагальнив досвід подібних операцій, проведених у клініках Києва, зробивши такий висновок: «Слід уникати клаптевих розрізів, а розширяти рану, серце не вивихувати з рани, а оперувати без зміни його положення, кров переливати відразу після зашивання рани серця».

У ці ж роки вчений розробляв питання щодо лікування стафілококової інфекції, хірургічного сепсису, застосування бактеріофагів при гнійних захворюваннях. Надрукована в 1936 р. робота «Применение бактериофага при лечении стафилококковых заболеваний» сприяла широкому застосуванню бактеріофагів при гнійних процесах, отримала високу оцінку на Всесоюзному з’їзді у Москві у 1936 р.

У перші дні Великої Вітчизняної війни М.С. Коломійченко, відмовившись від евакуації й завідування евакуйованою кафедрою хірургії Інституту вдосконалення лікарів, добровільно пішов на фронт. Як головний хірург 24­-ї, 58-­ї, а потім легендарної 62-­ї (надалі 8-­ї гвардійської армії) під командуванням маршала Чуйкова він надзвичайно багато зробив для організації кваліфікованої допомоги пораненим, першим довів необхідність і організував наближення медсанбатів та армійських шпиталів до лінії фронту.

Що обумовлює успіх допомоги пораненим?
Якість і терміни.
Згідно з даними «Досвіду радянської медицини у Великій Вітчизняній Війні», «…до шести годин хірургічно оброблялось 21,9 % поранених». В армії Чуйкова допомога в перші шість годин була надана 85,4 % поранених. Це була визначна перемога. М. Коломійченко був нагороджений двома орденами Бойового Червоного Прапора, двома орденами Вітчизняної війни І та II ступеня, багатьма медалями.

Наукові праці М.С. Коломійченка, написані за роки війни, присвячені переважно лікуванню проникаючих поранень грудної клітки. Дві роботи Михайло Сидорович присвятив забезпеченню хірургічною допомогою поранених в операціях «Ковель — Вісла» і наступальних операціях 8-­ї армії за період 1944–1945 рр.

Після закінчення війни М.С. Коломійченко повертається до Києва і займає посаду заступника директора з науково­навчальної частини Інституту удосконалення лікарів.

У 1950 р. його призначають головним хірургом України. Тут повною мірою проявляється його кипуча енергія. Він стає організатором профілактичного напряму. Активне виявлення хірургічних хворих та їх планове оздоровлення отримує значне поширення й високо оцінене Всеукраїнським з’їздом хірургів. У центрі уваги головного хірурга — питання підвищення кваліфікації хірургів периферії. Спеціалізація, науково­практичні конференції, пленуми, обласні з’їзди хірургів проводилися систематично, сприяючи підвищенню їх теоретичних і практичних знань.

Особливого значення набула діяльність професора М.С. Коломійченка у зміцненні ролі районного хірурга. «Ранній діагноз, швидка доставка хворого і невідкладна операція забезпечують успіх».

Смертність серед хірургічних хворих із 1947 по 1956 р. зменшилася у три рази. При гострому апендициті — у три з половиною рази, при перфоративній виразці — у п’ять, при кишковий непрохідності — у два рази. Летальність після резекцій шлунка в районних та сільських лікарнях зменшилася майже в чотири рази.

Блискучий організатор, Михайло Сидорович відгукується на все нове. За його ініціативою та безпосередньою участю в Україні створюються центри торакальної хірургії, хірургії серця, опікові відділення.

У 1955 р. учена рада Київського медичного інституту обирає М.С. Коломійченка завідувачем кафедри загальної хірургії, якою він керував до 1973 р.

Завдяки величезному організаторському таланту він створив у клініці міцний колектив однодумців. У нього сотні учнів, улюбленим виразом Михайла Сидоровича була фраза М.І. Пирогова: «Для истинного хирурга мало быть хорошим оператором — он должен быть и хорошим наставником».

Діапазон оперативних втручань, які виконував Михайло Сидорович, достатньо широкий. Він проводив операції на легенях, серці, стравоході, шлунку, жовчних шляхах, підшлунковій залозі. За своє життя професор М.С. Коломійченко виконав понад 30 тис. операцій.

Михайло Сидорович написав 5 монографій і понад 150 наукових праць із різних проблем хірургії.

Професор М.С. Коломійченко зробив неоціненний внесок у розробку хірургії стравоходу. Упродовж багатьох років він та його учні проводили велику роботу зі створення штучного стравоходу. В Україні він був засновником цієї складної операції при непрохідності стравоходу внаслідок хімічних опіків, його поранень, пухлин. Михайло Сидорович провів найбільше пластик стравоходу — 187 в Україні і запропонував деякі нові методики. Уперше в Україні застосував пластику стравоходу за Ру Герценом-Юдіним.

М.С. Коломійченко відіграв суттєву роль у становленні й розвитку ендокринної хірургії в Україні. Йому належить ряд публікацій щодо питань хірургічного лікування різних форм зоба, низки хірургічних захворювань, що поєднуються з цукровим діабетом.

Разом із науково­дослідною, організаторською та громадською роботою великого значення М.С. Коломійченко надавав педагогічному процесу. Виховав плеяду учнів, які працюють у науково­дослідних та академічних інститутах, керують кафедрами, відділеннями лікарень, практикуючих хірургів. Під керівництвом М.С. Коломійченка захищено 27 докторських дисертацій.

Будучи ученим із широким колом інтересів, він приділяв багато уваги питанням лікарської деонтології та історії медицини.

Перу Михайла Сидоровича належить серія праць з історії медицини про видатних учених: М.М. Волковича, А.П. Кримова, І.В. Буяльського, М.І. Пирогова, видатного чеського вченого і хірурга Франтішека­ Яна Піту, історика медицини, голову товариства австрійсько­радянської дружби Гуго Глязера, Єпіфанія Славинецького, який у XVII сторіччі переклав із латинської мови епохальну працю Везалія.

Багаторічну плідну діяльність ученого, клініциста й педагога Михайло Сидорович успішно поєднував з активною громадською роботою. Він був головою правління Українського республіканського наукового товариства хірургів, почесним членом Всесоюзного хірургічного товариства, членом президії ученої ради Міністерства охорони здоров’я України, членом редколегії та редакційних рад науково-­медичних журналів (зокрема, «Хирургия», «Новый хирургический архив»).

У Києві на будинку по вулиці Рейтарській, 17, де в 1919–1973 роках жив Михайло Коломійченко, 24 квітня 2003 року було встановлено гранітну меморіальну дошку (скульптор М.М. Срібнюк). В Умані діє музей братів Коломійченків, також музей створений у Шполянській лікарні, Михайлу Коломійченку присвячені багато книг та статей (Бейлін, Грандо, Горенко та інші), створений чудовий фільм «Брати Коломійченки» (2005, автор сценарію — Золоєв).

Похований Михайло Сидорович у м. Києві на Байковому кладовищі, поруч зі своїм славетним братом Олексієм, із яким, до речі, вони прожили в одному будинку понад 55 років.

Пам’ять про Михайла Сидоровича Коломійченка — це хірургічна школа, яку він створив, його учні, винаходи, друковані роботи. А також тисячі операцій, які він зробив, тисячі врятованих життів. Він був призначений для найважливішої справи на світі — повернення життя людям — і гідно творив її.

Провідний фахівець відділу комунікацій НМАПО імені П.Л. Шупика

Катерина Бовсуновська

за матеріалами  http://www.mif-ua.com/